Венера — внутрішня планета, і на земнім небі не віддаляється від Сонця далі 48°. Венера — третій по яскравості об'єкт на небі; її блиск поступається лише блиску Сонця та Місяця. Належить до планет, відомих людству з найдавніших часів.
Орбіта Венери ближча до кола, ніж у будь-якої іншої планети Сонячної системи. Часом Венера підходить до Землі на відстань, меншу 40 млн. км. Венера обертається в зворотному напрямку — зі сходу на захід, а не з заходу на схід, як Земля і більшість інших планет. Період обертання Венери навколо осі щодо зірок, зоряна доба — триває близько 243 земних діб.
Хоча у Венери і Землі близькі розміри, середня густина й навіть внутрішня будова, проте Земля має досить сильне магнітне поле, а Венера — його не має.
Проте, магнітне поле, хоча й досить слабке, на Венері є. В іоносфері, у струмопровідному шарі, магнітне поле наводиться міжпланетним магнітним полем і сонячним вітром. Міжпланетне магнітне поле напруженістю близько 10 нТл взаємодіє з іоносферою планети, що рухається в ньому. Оскільки іоносфера — провідник, у ній з'являються електричні струми, що, у свою чергу, збуджують магнітні поля. Правда, вони мають локальний характер, орієнтовані випадково. Хоча загального дипольного поля у Венери немає, її іоносфера пронизана хаотичними магнітними полями невеликої напруженості (15-20 нТл). Взаємодія цих полів з плазмою сонячного вітру ще більш ускладнює картину. Тому у Венери немає радіаційних полюсів у традиційному їхньому розумінні.
Густина атмосфери Венери в 35 разів більша за Земну. Тиск на поверхні планети складає близько 95 атмосфер! Складається ця атмосфера, в основному, з вуглекислого газу з домішками азоту і кисню. Вуглекислий газ, пропускаючи сонячні промені, дозволяє нагріватися поверхні і не випускає тепло назад у космос, що є причиною явища, яке називається парниковим ефектом. Через це поверхню Венери сильно розігріта. Хмарний шар Венери, що ховає від нас її поверхню, розташований на висоті 49-68 км. над поверхнею, по щільності нагадує легкий туман і складається, в основному, з пари 80%-вої сірчаної кислоти. Хмари Венери рухаються зі сходу на захід з переважаючими на планеті вітрами, роблячи повний оберт навколо її осі за 4 дні, а освітленість на поверхні в денний час схожа на земну в сірий похмурий день.
Велика товщина хмарного шару робить його зовсім непрозорим для земного спостерігача, тому вивчення планети ведеться в основному радіолокаційними методами. Американські радіолокаційні дослідження показали, що на поверхні Венери є великі за розмірами, але дрібні кратери. Походження кратерів невідоме, але, оскільки в такій густій атмосфері повинна бути сильна ерозія, за «геологічними» стандартами вони навряд чи можуть бути дуже старими.
Причиною виникнення кратерів може бути й вулканізм, тому гіпотезу про те, що на Венері відбуваються вулканічні процеси, поки не можна виключити. Також на Венері знайдено кілька гірських областей. Найбільший гірський район — Іштар, за площею вдвічі перевищує Тибет. У центрі його на висоту 11 км піднімається гігантський вулканічний конус. Склад матеріалу поверхні Венери, визначений у декількох місцях посадки, виявився близьким до складу базальтів Землі. Та розподіл висот поверхні на планеті, що побічно говорить про характер її геологічної будови, на Венері і на Землі виявився різним. Hа Землі цей розподіл бімодальний — є два максимуми поширеності, що відбивають розподіл поверхні нашої планети на виступи материків і океанічні басейни. А на Венері розподіл висот одномодальний.
З аналізу зображень визначилися основні риси геології планети. Було встановлено, що в зоні зйомки найбільш поширені рівнини декількох типів, складені нашаруваннями вулканічних лав. Морфологія лавових потоків у сполученні з результатами визначення хімічного складу в місцях посадки космічних апаратів серії «Венера» — «Вега» свідчать про те, що це — базальтові лави, широко розповсюджені на Землі, Місяці, і, мабуть, на Меркурії й Марсі. У межах цих рівнин спостерігаються специфічні кільцеві вулканотектонічні структури поперечником у сотні кілометрів, що одержали назву «вінців». Серед рівнин знаходяться «острови» і «континенти» сильно пересіченої місцевості, не типової для інших планет. Структурний малюнок такої поверхні, зумовлений перетинаннями численних тектонічних розламів, нагадує вид черепичної покрівлі, а тому місцевість цього типу одержала назву «тессера», що грецькою означає «черепиця».
Аналіз даних «Венери-15,16» привів до висновку про те, що в межах зони зйомки немає ознак «тектоніки плит» — типової для Землі глобальної організації геологічної активності, для якої характерний поділ верхньої твердої оболонки — літосфери — на кілька великих плит, що пересуваються горизонтально одна відносно іншої. Головною рушійною силою вулканічних тектонічних процесів на Венері, за результатами аналізу даних «Венери-15,16», представлялися вертикальні висхідні й спадні, переміщення речовини надр планети за рахунок теплових неоднорідностей — так званих «гарячих плям». Гарячі плями істотні й у геології Землі, але роль їх усе-таки другорядна.
Результати зйомки «Венери-15,16» привели до відкриття ключових елементів геології Венери. Вперше в цій області на зміну здогадам прийшло тверде знання.
Було встановлено, що ендогенні геологічні процеси — базальтовий вулканізм і розломна тектоніка — панують над екзогенними процесами. Hе виявлено ніяких наслідків діяльності рідкої води на планеті. Це обставина й деякі особливості розподілу ударних кратерів за розміром показали, що умови, близькі до сучасних, були на Венері протягом усього простеженого в глиб часу проміжку геологічної історії планети.
У зоні зйомки «Венери-15,16» було виявлено близько 150 ударних кратерів діаметром від 8 до 140 км. Знаючи, хоча і дуже приблизно, частоту зіткнень з Венерою астероїдів і комет, по кількості кратерів на одиниці площі поверхні можна було, теж дуже приблизно, оцінити середній вік геологічних утворень у зоні зйомки. Він був визначений у 0.5-1 млрд. років. Це відрізняє Венеру від Землі, де 2/3 твердої поверхні займає дно океанів з віком осаду на базальтових підстилках, молодшим за 100—200 млн. років. Великий вік поверхні говорить про дуже низьку інтенсивність змін різних форм рельєфу вітровою чи акумуляційною ерозією, хімічним вивітрюванням й іншими поверхневими факторами.
Hа поверхні рівнин планети в ряді місць, зафіксованих на знімках «Магеллана» виявлені загадкові «русла» довжиною від сотень до декількох тисяч кілометрів і шириною від 2-3 до 10-15 км. Вони мають типові ознаки долин, прорізаних плином якоїсь рідини, — меандровидні звивини, розбіжність і сходження окремих «проток», а іноді — щось схоже на дельти. На початку самого довгого русла, названого долиною Балтис, довжиною близько 7000 км при дуже помірній (2-3 км) ширині знаходиться вулкан поперечником близько 100 км. Морфологія його — типова для базальтових вулканів.
Залишається загадкою, яка рідина прорізала ці русла. Простіше всього було б вважати, що вони — результат термічної ерозії поточним потоком базальтової лави. Але розрахунки показують, що у потоку базальтової лави не вистачить запасу тепла на шлях довжиною 7000 км. Імовірніше всього це, наприклад, сильно перегріті більш екзотичні рідини на зразок розплавленої сірки.